Одначе Виговський, людина з ясним розумом радив не квапитися:
»Хочби оба ворожі табори злучилися, то й тоді на нас зразу не нападуть, бо стоїть осінна погода; на Україні вороже військо нічого не найде і пропаде як корабель на розбурханому морю. Хоч і побємо Ляхів самотужки без Татар, алеж і самі кровю зійдемо. Хай і Татарам польський полон припаде. Нам лекше буде. Посилає оце пан Кисіль послів за послами. Алеж ми вже ні відповіди не даємо ні послів не пускаємо ждучи певної вістки, коли орда за Дніпром стане. Удалися було пани до київського митрополита Сильвестра Косова, але ж він і досі в Білій Церкві на нашу відповідь чекає. З обох таборів перебіщики до нас прибувають. Росте наша сила. Загонами кріпаки до нас прибувають. Треба часу, щоб їх на сотні та полки поділити, урядників по краю понастановлювати. Тепер комісарі самі побачуть, що не вони нас але ми їх перехитрили.«
»Годі нам на панів ждати« — гукнув Кривоніс — »веди нас, пане гетьмане!«
»Жду на допомогу Татар, ось пане писарю прочитай мойого листа до його світлости Кримського хана!« — відповів гетьман.
