— 7 —
тому недїйсною, себто тому перестала бути потрібною, що її зруйнувала велика революция, про яку Геґель все говорив з одушевленєм. Таким способом тут монархія стала не дїйсною і навпаки революция дїйсною. І так воно робить ся, що з розвоєм те, що було дїйсне, стає не дїйсне, тратить свою конечність, своє право на істнованє, свою розумність. Місце дїйсности на вмертю займає нова, здатна до житя дїйсність, займає спокійно, коли старе о стілько помірковане, аби умерти без відпору, з насиллєм, коли старе противить ся сїй неминучости. Діялєктика Геґля обертає таким способом згадану в горі тезу в її супротилежність: усе дїйсне в людській істориї стає з часом нерозумним, себ то усему дїйсному судило ся стати нерозумним і усему, що розумного в людських головах, судило ся стати дїйсним, як би воно не суперечило істнуючій дїйсности. Значить геґелівська теза, обертаєть ся в другу тезу: варте погибелї усе, що істнує.
Але в тім то й було дїйсне значінє і революцийний характер фільозофії Геґля (на якій, ми тут обмежаємо ся, яко кінцевій фазї фільозофічного руху від часу Канта), що вона раз на все показала, яка помилка приписувати вічне і незмінне значінє яким небудь наслїдкам людської думки і дїланя. Правда, яку повинна була пізнати фільозофія, уявлялась Геґлеви вже не у видї готових доґматичних тез, що їх треба тілько запамятати, як тілько вони відкриті; для него правда заховалась в самім процесї пізнаваня, в довгім історичнім розвою науки, що підносить ся з низших ступенїв знаня на висші, але яка нїколи не досягає
