шчо з перед носа таке добро впливаје, та шче дужче зачастили в Піски. Через пів-року оддали другу дочку — за старого гусарського полковника. Осталасьа на утіху матері сама менча. Так же ј утіхи з нејі — ніјакојі! Менчојі дочки генеральша не дольубльувала. Не раз, було, гримаје на нејі, сваритьсьа, ј зодьагала јіјі бідніше, ніж старших. Росказували, шчо менча дочка прогнівила матір: у себе в хаті раз переховала горничну Ульану, котра — капосна дівчина! тільки те ј робила, шчо сердила генеральшу. Скаже грубо; гльане јакось дуже вільно, — мов дивитьсьа в вічі својіј рівні. „Јака сама, — така в тебе ј горнишна!“ докорьаје було, розгнівавшись на дочку, генеральша. А дочка — на лихо собі — гарьача вдаласьа: ніколи було не змовчить. Піде в них спірка, та змажка… Не раз материне серце шчиміло від јіјі гіркого слова.
Јак на теж: устрьав за менчоју дочкоју „чумазиј хахол,“ — отој самиј хорошиј сотниченко Сајенко. Устрьав, та ј устрьав!
— Слушај, Дуньа, чого він до нас јіздить? ја вже сьогодньа јому ј руки не подала, — каже раз мати, вирьадивши Сајенка.
— Не звичајно зробили… Сајенко — чоловік, јак слід…
— Хто? Чумазиј хахол?!
— То шчо, шчо хахол, доказује дочка: — хіба хахли не льуде?
— Мазепи! обливаньці,… а не льуде!
— Та хто там був: чи јого купали, чи обливали, — заступајетьсьа дочка.
— Гльади — справді: чи ти бува не вльапалась у того жучка, шчо так заступајешсьа?
— А хоч би ј так… Чим не чоловік?
— Шчо це з тобоју?! чи він тобі рівньа? Твого батька сама царицьа вітала, пријмала, Пісками жалу-
