вала!… А він — шчо? Може, јого батько в гајдамаках був!… Харциза! дігтьар!! П-ху-у!
— Јаке мені діло до јого батька, — одказувала дочка, вже јдучи до себе в хатину.
Через день Сајенко знову в Пісках.
„І стида ј сорома не маје, ј чести! Ја јому спину показују, а він шчо-дньа… Сказано: — з хама не буде пана!“ — каже розгнівана генеральша.
Оже хам таки свого дојіздивсьа. Раз дочка призналась матері, шчо вона хама покохала, а хам јіјі покохав, і обоје разом просьать у матері „благословеніја“.
— З ким? з ким??… закричала генеральша, мов хто шилом шпигонув јіјі. — З дігтьарем?!! Та рука б мені одсохла!
— Ну, јак знајете… Не хочете, — ми ј так поберемосьа… Бог з вами: ви не моја мати, ја — не ваша дочка!
Јак почула таке генеральша, јак зальјетьсьсьа сльозами…
— Чи ја ж гадала, чи ја дожидала, шчо б моја рідна дитина, так моје серце вразила?!
Шчось з місьаць ішла баталіја. А далі — бачить генеральша, шчо дочки не переможеш, — шче, не дај господи, всьому роду наробить сорому, — взьала та ј поблагословила…
Весільльа не справльали: генеральша не здужала…
Повіз Сајенко своју молоду жінку до себе в Китајку, — та не повіз посага…
Зосталасьа генеральша сама собі на хазьајстві. Недавно була сімја велика, було так весело, гарно; а тепер — нікому ні розважити, ні розігнати суму. Старша дочка — десь далеко в Московшчині; середньа — тьа-
