Діждали неділі. Тільки шчо почало на світ благословитисьа, — прибігајуть товариші.
— Брат! а брат! — будьать.
— Ну?
— Вставај, падьом к ротному.
— Чого?
— Как чаво? развье забил?
Максим устав. За ним прокинулись де-јакі другі; почалась товариська розмова.
— Ну, что фельдфебель? пита один.
— Сабака!
— Как?
— Да так… двадцать пьать садрал! Звьерь, брат, настајашчіј звьерь! Гаваріт: калі дадітье, братци, чьетвьертнују, — скажу ротному; а нье дадітье, — нье смьеј і рта разінуть…
— Старава, брат, варобја на мьакінье нье ізловішь! Он, братци, знајет досканальна всьу јефту механіку, — вијасньав один з нар, посмоктујучи льульку і спльовујучи на стельу.
— Да вьедь пајмі ти, Мітріч: так вьедь безбожна драть! Ето вьедь с сваво брата, а нье с чужова.
— Паді. Станьет он разбірать: гдье свој, гдье чужој… Јему — дај!…
— Ну, і нье звьерь-лі?… Звьерь і јесть!
Отак розмовльали москалі, поки Максим умивсьа, убравсьа. Пішли вони в трьох до хвідхвебельа. Тој зараз же повів јіх до ротного.
— Ну, што, Фьедасьејіч? пита ротниј. Всьо благополучна?
— Всьо, ваше б—родіје? Толька адно худо…
— Што?
— Ребьатам, ваше б—родіје, худо…
— Чьем?
— Јесть ньечево, ваше б—родіје. Просьатсьа на пракармльеніје.
