— Куда?… зачьем? скрикнув ротниј. — Ја јім дам пракармльеніје!
— Јесть ньечево, ваше б—родіје, — одно јому хвідхвебель. — Гаварьат: памрьом с голоду…
— Што ти врьош, стариј хрьен?… Как јесть ньечево?… Вьерно уж успьел садрать?…
— Нікак ньет-с, ваше б—родіје! Гаварьат: четвертују часть за позвольеніје!
Ротниј замовк; крутив уса.
— Кто ідьот? спитав, помовчавши трохи. —
— Да вот: Іванов, Јевпраксьејев, да хахол — Максім. — Поді сьуда, ребјата! гукнув він крізь двері в сіни!
Ребјата увіјшли в хату, стали, витьаглисьа в струночку, — јак верстви на шльаху. Ротниј зараз до Максима, (льубив таки „хохлика“):
— Што, брат, Максім — худа жіть?
— Худо, ваше благородіје: јісти нічого!…
— На пракармльеніје хотітье?
— Точно так, ваше б—родіје, — забелькотали разом москалі.
— Развье пазволіть, Федосьејіч?… питаје ротниј, скоса погльадајучи на хвідхвебельа. — Пазволіть льегко… Ну, а как пападьотьесь?
— Нікак ньет, ваше б—родіје, — знову забелькотали всі в один голос.
Ротниј подумав шче.
— Ну, пазвольају… Только сматрітье: пападьотьесь, — засьеку! Слишь?…
— Слушајем, ваше б—родіје!
— Ну, с богом, братци… марш!
— Благадарім пакорно, ваше б—родіје! — викрикнули москалі на прошчаньньа, ј вијшли за двері.
Скоро всьа рота заворушиласьа. Оступили кругом заробітчан; роспитујуть, куди ті јдуть, одні рајать — в одно місце, другі — в друге. Гудуть, мов бджоли в
