Житьтьа, кажуть, зжити — не поле перејти. Житьтьа — шчо погода. Јак серед јасного літнього дньа, коли сонце аж пече, так гріје та світить, — дивись: де не взьавсьа вітер, надув-нагнав з усіх боків чорні хмари, — заклуботались вони; насупилось небо… заховалось сонце — похмурило… загуло, закрутило, закушпелило шльахом… зиркнула блискавка, загуркотав грім… грьак! трісь!… Отакечки ј тут. Оце тихо ј мирно, льубо та мило… гульк! не вспів озернутись, — јак повернуло на негоду…
У восени, тільки шчо позвозив до дому Чіпка хліб з польа ј лагодивсьа молотити, сам собі міркујучи — јак тепереньки бачитись з Галеју, — на тік до јого вскочило лихо… Стојіть він на току з ціпом, — аж приходить десьатник з волости. „Чого јому треба“ подумав Чіпка — ј прикро гльанув десьатникові в вічі.
— Ходи лиш у волость! — каже десьатник здалека.
