Вона страшно провела очима — і повагом вијшла з хати.
— Хто се? запитав Чіпка.
— Шмат… не доказав Порох, а трохи згодом, одмовив: — сестра… Не всі, бач, дома — божевільна… Божевільна, а дітеј плодить, — та ј живуть, прокльаті, на моју голову!…
Чіпці так стало шкода божевільнојі сестри Пороха, јіјі малих діток!… „Може, вони голодні і холодні,“ думав він. — „От, јак би багаство, — чи діјшла б вона до сього?… Јак-би то багаство… А то — от, останьньу земльу одбирајуть…“ Знов повернула јого думка на земльу — ј почала перед ним својі виводи виводити…
— А шчо ж: будемо прошеніје писати, — перебив Порох.
Чіпка кинувсьа.
Порох побравсьа знову в грубу; витьаг звідти недогарок шабашковојі свічки, каламарь з помаднојі баночки, перо; поставив усе це на столі, а сам вијшов з хати. Незабаром вернувсьа з папіром у руках, з окульарами. Перше всього — заправив свічку в росколону пльашку.
— Јак потемніје, то запалимо, шчо б не шукатьсьа, — сказав він. А тепер пусти мене на своје місце, а сам сьадь на лаву, або-шчо.
Чіпка пересів на другиј триніжок. Порох присунув свіј триніжок до столу, розложив папір і, осідлавши носа окульарами, почав писати. У хаті стојало тихо-тихо, — тільки коли-не-коли јакось сердито одгаркувавсьа Порох, та чутно було скрип пера, або одрубні вимови Пороха — то: „так“, то „ага…“ „еге…“ „добре…“ „ну, а далі?…“ І далі Порох, подумавши трохи, знову писав, аж стіл ходив ходором, знову одгаркувавсьа, агакав, та егекав… Вечірнье сонце, сідајучи за хмари, кинуло червону стьажку крізь мутну шибку — ј обдало червоним світом круглу лису Порохову голову, перерізало на двоје білиј папір, і довгоју ј широкоју попругоју льагло через
