ти, слідом за ним, у волость, та розслухавсьа б: шчо воно за чоловік.
— Добре, мамо, — каже парубук. Ј обоје пішли в хату.
Жінка справді догадаласьа, на ві-шчо захожому здавсьа мертвиј Карпо Окунь. Тој, шчо роспитував, објавивсьа в волості небожем Окуньа — Остапом Хрушчем, шчо літ, може, пјатнадцьать, јак пішов на Дін. Уже јого ј з ревизіјі викинули, не тільки з думки. Тільки старі льуде памјатали шче — коли бородатиј та білиј Окунь вирьажав на Дін до дьадька свого хлопцьа-небожа. А тепер оце він назад повернувсьа, і просивсьа в пішчанську громаду.
— Чого ти з-відтільа вернувсьа? пита јого голова: — хіба там не добре стало жити?
— Та трудно вже ј там, — кланьајучись, каже Остап. Не ті тепер порьадки пішли: багато вже ј там нашого брата… пропадаје…
— А тут хіба крашче? пита писарь.
— Та все ж бачте — рідна сторона.
— Јакже ми тепер тебе пријмемо, шчо в тебе ні виду ніјакого, нічого? знову голова.
— Та в мене ось је стариј пашпорт. — Та витьагши з гамана шматок засмальцьованого папіру, з обтіпаними крајами, ј подав голові.
Подививсьа тој на папір, розправив, прочитав — і знову зложив.
— Шчо ж з сього?! каже. — Чому хоч ти не обзивавсьа, јак ревизіја писалась?
— А бог јого знаје — чому… Не знав.
— Відколи пашпорта не переміньав!! Не випускајучи з рук паперу, дивувавсьа голова.
— Та там мене ј по цьому всьуди пријмали.
— Гм… Шчо ж тепер, Василь Васильович, будемо робити? пита голова писарьа.
