— А шчо? Треба громаду збірати; та хај поставить громаді могоричу, то може ј діло буде, — одказав писарь. А то, јак бродьагу јакого, шче в тьурьму запруть.
— Зділајте милость, каже, кланьајучись, Остап, — уже поклопочітьсьа! Ја вже вам, коли так не мају чого дати, то хоч одслужу за те.
Писарь тільки покрутив свого рудого вуса, та разом з головоју ј пішли в волость.
Через три неділі Остап косив у писарьа сіно. Та такиј з јого косарь: такиј жвавиј, такиј робочиј — не втомниј! Усьому лад даје, усім перед веде — отаманује. А через місьаць јому објавлено, шчо тепер він пішчанськиј громадьанин — козак, Остап Макарович Хрушч.
Аж перехрестивсьа Остап, јак почув це. Та в осени прьамісінько ј почвалав у город најматись. Не довго ј місцьа шукав: зараз жид злебенив јого, та ј заправив у поштарі.
Добре Остапові. І одежа, ј хліб жидівськиј, і плата добра, та ј од пројізжих перепада. — Послужив він рік, а на другиј уже грунт і хату купив. Јак раз на крај села, на белебні, стојала собі одсторонь чијась сирітська пустка: не обмазана, не вкрита, город не обгорожениј; звісно — сирітське, та шче ј за селом.
Купив Остап хату, та, не довго думавши, ј шле старостів до Мотрі Жуківни — біднојі, некрасивојі дівчини, уже таки ј літньојі, шчо жила в сусідах, у двох з староју матірју.
— А шчо ж, Мотре, каже јіј мати: — іди! Хоч хата своја буде, хоч не тиньатимешсьа на старість, јак от ја, стара…
— Та чи јти, то ј іти! одказује дочка. І так натерпілись усього.
Обмінили хліб, а в недільу ј весільльа заграли.
Јак уступила Мотрьа в своју хату, то не мов знову на світ народиласьа. Чепурить јіјі, прибіра. Діждали
