ре та нужду, шчо пријшлось витерпіти? Чи роскотилось би добро сирітське? Коли б вони по правді, а не по кривді жили; то всього б того приберегли, не попустили б, шчо б сирота скиталасьа по льудіх, не завдали б јіјі у најми, де б, може не стрівшись з тобоју, ј вік завікувала…
— Своја сорочка ближче до тіла…
— Ото ж то ј је!… Усе — коли б собі, та собі; а про сиріт та базталанних — ні гадки!… Хај сироти гинуть…
— Хто ж тобі стане дурно чуже добро догльадати? запитав Грицько.
Христьу — јак хто голкоју укольнув… Зльаканим погльадом вона гльанула на јого: вона ніколи не ждала такого від Грицька…
— Не вже ж би ј ти так зробив? не спускајучи очеј з јого, вона прьамо запитала.
Грицько оханувсьа — ј подумавши, одказав:
— То шчо ж, шчо ја б не зробив? — другі б зробили! — Та чого це ти так прискипалась до мене? — перемінивши свіј ласкавиј голос, уже він запитав Христі, та ј собі гостро гльанув на нејі.
Христьа сиділа на днишчі бліда, сумна, та, скривившись, дивиласьа прьамо јому в вічі. Голова јіјі схилиласьа трохи на бік; нитка в одніј руці, а починок у другіј — заколіли… По виду можна було бачити, шчо вона хоч і дивиласьа на Грицька, дивиласьа прьамо јому в вічі, — та нічого не бачила: думка јіјі десь далеко-далеко носила…
Грицько помітив; серце в јого јакось болізно тьохнуло…
— Христе! гукнув він.
Христьа кинулась, аж починок з рук випав; вона скочила јого доставати…
— Шчо це з тобоју? Чи не закохалась бува в Чіпчини голі пјати?…
