— Ми не бунтујемо, пане, — кажуть, кланьајучись, передні: — ми тільки пријшли просити плати…
— Јакојі плати? за шчо плати? Ја вам дам!… уже на всправшки лајавсьа пан.
— Не цвікај!… годі… не бојімосьа!… знову з середини.
— Хто там, сьакі-такі?… Давај мені того, хто озивајетьсьа! давај зараз!… Давај… а не то — ја вас усіх у тьурму запру… на Сибірь попру!
— Не дуже! не дуже! не скачи так! Ач јакиј прудкиј! давај лиш гроші!
— Кажіть: хто там озивајетьсьа?… аж разльагајетьсьа пан до передніх.
Передні мовчать; зступајутьсьа блишче один до одного, — кланьајутьсьа…
— Ага? — так ви не хочете бунтовшчика видати? не хочете?… Так ви бунтовати?… га?… Постіјте ж, — ја вас побунтују! — кричить пан, разпалившись, і з криком біжить до себе в горниці.
Громада на хвилину стихла; а потім — не мов набіраласьа духу — пројшов спершу глухиј јакијсь гомін; далі — дужчиј, дужчиј поки не перејшов у викрик…
— Шчо він нас страхаје? Дума, — зльакалисьа?… Минуло те!… Давај плату!… плату давај!! рошчот!!!
Крик, гук з усіх боків, на весь двір, довго шче не вгавав — і долітав у горниці страшним, — диким галасом. Василь Семенович поблід, јак крејда. Јого розбірала досада, злість; јому хотілось кричати, лајати, бити, — та страх брав своје… Він погнав јого в горниці, а тепер не випускав на двір… Жінка Васильа Семеновича ходила, — јак з хреста зньата… Од тревоги вони обоје мовчали; — ходили тільки з однијі кімнати у другу, та з боку нишчечком, позирали у надвірні вікна, ніби тајіли свіј страх одно перед одним…
Громада не росходилась цілиј день: вигукувала та
