викрикувала аж до самого вечора… Так і простојали на ногах. Тільки ніч погнала пісчан до-дому…
Васильа Семеновича ј ніч не вдержала. Перегодьа трохи післьа того, јак пішли пісчане, він звелів запрьагати коні, виносити важкиј сундук з својејі спочивальні — ј вкупі з жінкоју покотив у Гетманьске.
На другиј день — чуть зорьа — вже були на ногах справник, посередник Кривиньскиј (шчо колись, за виборів, був справником), послали гонцьа в Котолупівку по станового Ларченка, шчо б јіхав мершчіј в Піски: „бунт!“ Ларченка, јак хто по потилиці лигнув: він стојав, наче чмелениј, і јакось безтьамку дививсьа в низ својіми косими очима… На помості вимальовували јого думки розгніваного Васильа Семеновича, котриј тупаје на јого, Ларченка, ногами за те, шчо „допустив“ бунт у себе в стані… У голові станового думки коломутилисьа: то він прошчавсьа з котолупами — ј здавалось јому, шчо вони хрестилисьа, јак він вијізжав з јіх містечка; то јому пријшов на думку тој шчасливиј день, коли він раз на обіді вихвальав, јак поет, Васильа Семеновича віршами… Коні підјіхали під рундук: гајатись було ніколи. Ларченко вскочив у санчата, та, тільки духу, попер у Піски.
У пісчанськіј волості сидів уже посередник. Він пријіхав зарані, звелів скликати громаду. Громада шче тільки сходилась. Незабаром — цілі Піски збіглисьа. Хто на громаду, а хто на дивовижу.
Становиј з посередником вијшли з волості; стали на громаду гримати; далі страхати, потім батькувати; а там — підскакувати, та репетувати на все горло — аж піна з рота летіла…
Громада собі гуде: — Не застрахајеш!… Рошчот подај!… Не скачи, коса собако!… котолупе!…
Нічого не вдіјали ні становиј, ні посередник, — тільки дарма накричалисьа, та з тим і појіхали.
