боками церковка ј позирала на вкруги својім блискучим оком — золотоју банеју з хрестом; а недалеко від церкви, јак висока гора, чорнів паньскиј палац і, здавалосьа, сердито погльадав на все село… Село шче скрізь спало. Де-де блишчало по хатах світло, хоч і тихо було: льудьского гомону не чутно, доносилось тільки глухе валуваньньа собак… На дворі тихо, холодно; мороз скаженів і давив так — аж зорі пльасали; під ногами рипів сніг… Шчо б не змерзнути, Лушньа пішов швидче. Незабаром опенивсьа коло Чіпчинојі хати.
Јак та пустка, стојала вона сама собі на крај села, облупана, чорна… Тільки не повибиваті шибки горіли проти місьацьу: здалека здавалосьа, шчо в хаті світилосьа. Лушньа підіјшов ближче. І темно, ј тихо!… Јдучи поуз вікно, што виходило прьамо на поле, він загльанув — шчо там діјетьсьа? — На полу не видно нікого… Уже він хотів повернути по за хатоју до двереј, коли це (уздрилось јому) — не мов шчо мелькнуло… Він знову прихиливсьа до шибки, дививсьа в хату. У противні вікна місьаць аж бив својім світом, льагав довгими смугами через усьу хату ј ховавсьа аж під полом… Посеред хати, увесь залитиј світом, стојав на вкольушках Чіпка — моливсьа… Јого јасна тінь раз-по-раз то згиналасьа, то випрамльаласьа; на очіх блишчали сльози…
— Чіпко! гукнув Лушньа під вікном.
Чіпка скочив, і бојазко сховавсьа за піч. Лушньа зареготавсьа на все горло. Регіт јого здоровојі грудини посеред ночнојі тиши, јак грім гоготав навкруги, перекочувавсьа, брьазчав у шибки, розльагавсьа по хаті… Чіпці стало соромно, хоч крізь земльу… Јого піјмали на сльозах, — він плакав, јак мала дитина! А Лушньа регоче та ј регоче під вікнами — аж шибки двигајутьсьа…
— Чіпко! Чіпко! шчо то ти одмольујеш сльозами?… регочучись, знову Лушньа.
