— Хіба б же ја, дочко, не оженила јого? Казала скільки, не хоче!
— Видно в јого хтось на думці је, — та, мабуть, не посміје сказати.
— Хто јого знаје. Не каже. А мені вже обридло на јого бурлацьке житьтьа дивитись! Шчо јому, то јому б — жінка розважила… А то таки ј мені. Вже стара, підтопталасьа, — все б таки невістка перемінила. Казала јому, — вказувала на вас… — „Он“ кажу, бач, побралисьа льуде, та ј живуть шчасливо. Чому б тобі не одружитись?…“ Так і слухати не хоче… — Мотрьа важко зітхнула.
— І чому ја тепер, матусьу, не дівка, — сміјетьсьа Христьа. — От би вашому синові ј пара була!…
— І, вже, дочко! Јому, мабуть, ніјака жінка не вгодить… тим він і не женитьсьа.
Грицько ј собі раз, побачивши сумного Чіпку, обізвавсьа:
— Чому ти, Чіпко, не одружишсьа?
— Хиба воно крашче?
— А вже ж крашче. Жінка привітаје, порадить, розважить…
— Киј біс! глухо одмовив Чіпка, та засумував шче дужче.
Він бачив сам усе те добре. Він бачив Грицькове шчастьа… Та воно јого не гріло, а шче дужче жальу завдавало. Він де-далі робивсьа все смутнішиј, та смутнішиј; став часто пропадати на цілу ніч…
Жде Мотрьа, не діждетьсьа… „Мабуть пішов кудись погульати, — та шчо б мојі очі не бачили, уха не чули… Сказано: парубок!… А може назнав кого…“ Подумаје вона так сама собі; поголубить у серці надіју — ј безпешно льагаје спати. Не хвалитьсьа про те нікому, навіт і Христі. Не питаје ј Чіпки.
Раз зважилась. Пријшов Чіпка вже світом, зовсім розвиднилось. Сумниј, блідиј, грізниј…
