ному, штоби только пазволіл; да јешчо пакупок сдьелал рубльов на пьатьдьесьат…
— Ја тобі, коли хоч, у двоје верну…
— Да какже, братьец? Вьедь меньа спросьат: почему нье женілсьа? тогда что?
— Скажи, шчо розіјшлисьа… Молода не дужа, або шчо… Уваж, Сидоре! Прошу тебе: уваж!… зараз і гроші дам.
— Да ано, брат, так… Только — как же бить-то?… ти развье с неју — таво?
— Та кажу ж тобі, ми з неју давно женихалисьа… Вона мені оце ј каже: коли віддадуть за тебе, — сама на себе руку наложу…
— Ішь-ти!.. јешчо атвьечать прідьотсьа…
— Еге ж… Не губи, Сидоре душі!… Ја знају: ти чоловік добриј…
— А что-же ја јему то скажу, отцу?
— Сплети шчо… Скажеш: походу дожидајуть… через те ј не дозволено. А ја вже, брате, вдобавок замогоричу хоч і всьу вашу роту… шчо б мовчали…
— Ньешто так?… Пажалуј… роздумујучи, згожујетьсьа Сидір.
Чіпка так і повис јому на віази:
— Сидоре! братіку!… гульај же тепер! гульај!… Ходім зараз гроші дам.
Вернулись вони в пивницьу, росквиталисьа. Чіпка напојів Сидора ј москалів, шчо з ним пријшли, та на радошчах і сам так лизнув, шчо насилу виліз з хати. Одначе подумав: чи јти до дому, чи тут спати?… Таки поплівсьа до клуні, де Лушньа спав. „Ні, шчо б мати не лајала, тут засну,“ — подумав уступивши в клуньу. Незабаром він захріп коло Лушні, јак задавлениј…
Ніч була сира, холодна. Туман важкоју пароју вривавсьа по під дверима в клуньу; холодив гарьаче тіло, добиравсьа до кісток… Чіпка прокинувсьа, здригнув… Прокинувсьа ј Лушньа. Росказав јому Чіпка, јаким побитом забравсьа сьуди спати. На дворі стало сиріти. Крізь шчілини
