сьа, на місці не всидить… Скажеш јому: дај те! дај друге! — Јак стріла пуститьсьа… Чіпка, јак јого звали — не такиј, ні! Оце, було, Мотрьа чи Оришка скаже: „Подај, Чіпко, води! або — ножа, або — веретено!…“ То він і почне: „А де ж воно лежить, чи стојіть?“ Отак розпитаје, повагом устане, повагом піде, підніме, і повагом подасть… Мотрьа за це не льубила Чіпки. — „Десь Чіпка у нас буде дуже велике ледашчо! — жаліјетьсьа Оришці: „јому јак шчо робити, то треба за тиждень загадувати, шчо б роздумавсьа…“ А иноді було ј буханцьа уліпить Чіпці в спину, шчо б довго „не роздумував“… Тоді Чіпка руки опустить, реве на всьу хату… Је, значить, робота бабі! Оришка справді душі не чула в Чіпці: так јого льубила ј жаловала! І цьацьок јому надаје, ј играшок јаких там — поливјаного півника, свистілочку, а јісти — сама не дојість — јому зоставльаје…
Јак підріс Чіпка — став бігати, то вибіжить, було, з двору на вигін, та прьамо до дітвори так і чеше. Так же ј дітвора јого не пријмаје. Зараз почнуть з јого глузувати, шчипати, а иноді побјуть, та ј проженуть… Не дурно пани својім родом величајутьсьа. На селі теж роспитујуть — хто јакого роду… Тільки те не однаково, шчо в го̀роді питајуть: чим тој рід уславивсьа — чи давністьу, чи бојами, чи послугами? А село знаје одну славу — честь. Тим на селі ј питајуть: чи „чесного“ роду? А тоді вже братајутьсьа… Чіпка був — „виродок…“ Јак же Чіпку приньати дітьам до играшки?! Хиба, шчо б поглумитисьа…
— Виродок іде! кричить, забачивши здалека Чіпку, білоголовиј, шершавенькиј хлопчик.
— Запорток! підхопить другиј… Ходім до јого!
Побіжать, оступльать кругом. То це ззаду хто-небудь і скубне Чіпку за чорне волоссьа. Окрутнетьсьа Чіпка, насупить брови, скривитьсьа, тільки очима світить… Злі Чіпчини очі, та не добрі ј діти, шчо довели до того.
