сизі, груди червоні, хвостики чорні, носики — не мов з тіла — біло-румјані, а очі, з червоного намиста, світили на всьу хату, коли вдарьав у них соньашниј промінь або стьажка од світла. Голуби ті були на вдивовижу кожному, хто тільки бачив јіх. Ростепіривши крила ј попригинавши ніжки, вони без перестанку гојдалисьа, не мов живі, та зачаровані… Піч Гальа розмальувала синіми квітками по білому; лави вишарувала — чисті та білі, а піл, јак з воску, чистиј. Де тільки руки јіјі доторкалисьа, або де око зирнуло, — все те з хмурого, сумного, пројасньалосьа, біліло, ніби всміхалосьа.
Коло свекрухи Гальа, јак коло ріднојі матері, ходить; годить јіј у всьачині. Нашила јіј очіпків; платків надарувала; сорочок надавала. Не світило тепер дрантьа та рамја на старих плечіх: воно пішло на ганчірки, а Мотрьа в усьому новому ходила. Були тепер у нејі ј чоботи добрі чорноголовці, плахти ј дерги дорогі, хоч і старечі, ј сукньа біла, јак сніг, і кожушанка, крита демикотоном, про зіму… Зашчитена тепер Мотрьа від голоду, від холоду; заспокојіна в роботі. Гальа сама коло хазьајства ходила: коло корів, та овечат, і більа печі — всьуди сама; Мотрі ј не підпускала.
— Ви, каже, мамо, на својому віку не трохи здоровја стратили, сили збавили, — спочиньте хоч на старість. Хај ја, молода, тепер буду працьувати, а вам треба спочивати на шчось инче!
— І, вже, дочко! — одказује Мотрьа: не зажаліјеш батька в најмах, — так і мене… Коли замолоду ніхто не жалував, то на старість — і того більше… Привикне, кажуть, собака за возом бігти, то ј за саньми побіжить! Ја звикла замолоду робити — ј тепер не влежу, хоч часом кістки больать, јак переламані, в грудьах холоне та није…
Та ј сьаде Мотрьа на гребінь за вовну, та ј прьаде по малу.
А коло Чіпки Гальа не знаје вже, јак і припадаје,
