Утишетьсьа трохи Чіпка, сьаде на колінах у баби, або прильаже головкоју. Шчо б забавити дитину, почне јому баба казочку про рьабеньку курочку, або про горобцьа-доброго молодцьа. Чіпка слухаје і дума: „І чого отој дід з бабоју плаче? чого таја курочка кудкудаче?… І чому тіј билині зразу не поколихати горобцьа-доброго молодцьа?!…“
Дуже льубив Чіпка казки слухати. В казках јого зроду розумна голова знаходила не малу роботу. Казка була јому не вигадкоју, а билицеју. Не раз хлопја рівньало казку до житьтьа, а житьтьа до казки — і само собі міркувало, дивувалосьа… В казці звірі та птиці те саме ј так само говорьать, јак і льуде… А так — птиці шчебечуть, воли ревуть, собаки гавкајуть… І ніхто не знае, шчо вони кажуть… „А добре б — дознатись: шчо то каже скотина, јак іде ревучи з польа до дому? јаку пісньу співаје пташка в лузі?… І чого — одні пташки так гарно шчебечуть, а от горобці — тільки цвірінькајуть?!… І про шчо то розмовльаје травицьа між собоју, коли, мов жива, шелестить малими листочками?…“
— Чи воли, бабусьу, говорьать?… питаје Чіпка в Оришки.
— Бог јіх зна, сину… Кажуть би то, шчо говорьать.
— А птиці?
— І птиці говорьать…
— Јак же вони говорьать? Про шчо вони говорьать?… допитујетьсьа.
І росказује баба, јак уміје, про все те Чіпці. „Скот, мов, јак реве, ідучи до дому, то то він радіје, шчо скоро дома буде, спочине… А, може, голодниј, то појість, підживитьсьа… А птиці шчебечуть так, јак сам господь дав; одніј сказав гарно шчебетати, а другіј — ні. От — соловејко — јак гарно співаје? Він був колись льудиноју, та став пташкоју…“ Та ј зачне росказувати, јак одна мати та прокльала својіх діток — сина ј дочку, —
