зала: не бере багачки… ні тобі житьтьа не буде, ні мені, старіј, спокоју!
— Потерпіть, мамо, шче трохи. Шчо ж робити? Це все вона верховодить… вона бучу збиваје… Поки јіјі не було, — було тихо ј мирно, все гаразд; а јак стала — все так і пішло до гори дном… Покорітьсьа, мамо.
— Не буду ја, сину, коритись, чорт зна кому. Крашче піду в льуде, та льудім покорьусьа, ніж мені јіј кланьатись за шматком хліба, шчо від тебе заробила…
Чіпка розсердитьсьа шче дужче. Вијде з хати, — або до Грицька піде — розвести своју тугу, або коло худоби порајетьсьа, а иноді ј зовсім з двору зјіде в јармарок куди, — та не вертајетьсьа днів три, або ј чотирі.
— От, бач! викладаје тоді Јавдоха Галі: — це вона, вона все вас розстројује… це вона стара відьма, бунтује вас, підбиваје јого! Жило б старе лубја, коли зобуте, ј зодьагнене, не голодне ј не холодне… Так ні! Шче ј кирпу гне… мов јіј гірше тепер, ніж тоді, јак нужу годувала!… Сказано, — злидні! Јак парші трохи одкидали, — зараз і вередувати…
Вернетьсьа Чіпка до дому, стане јому Јавдоха викладати, — на Мотрьу клепати. Роспалитьсьа він на матір, — дивись: на Мотрі все ј окошилосьа… Заплаче було бідна, одна в кутку на печі сидьачи, та ј годі.
Такі безперестанні бучі та гризньа доливали отрутоју ј без того вже отрујіне житьтьа Чіпчине. У својіј хаті він був, јак чужиј: вона јому остогидла. Јому було в ніј душно, тісно; серце забажало волі; душа — простору. Він почав згадувати старе товариство…
Грицько з својіми завсідними жалобами на втрати, з својіми розмовами про достатки, про худобу, з својеју жінкоју, — тихоју ј доброју молодицеју, — з усім напрьамком свого тихого пахарського житьтьа, — здававсьа јому тепер нудним, сумним. Він слухав јого жалошчі, позіхајучи, — а думка, рьадом з розмовоју, мальувала јому инчиј побит житьтьа — шче до заручин… Там — хоч і го-
