Настали часи инчі, завелись порьадки другі в Чіпчиніј хаті. Привітна ј тиха својім спокіјним сімејним побитом, стала вона тепер притоном гульні пјанојі, несамовитих реготів, співів… Јавдоха, звикши до гульанок замолоду, згадала јіх на старість, — допомагала зьатеві в јого затіјах.
Оце в суботу, під недільу, або в свьато, завернуть до Чіпки старі товариші: Лушньа, Пацьук і Матньа. Уродитьсьа баклаг горілки; страва всьака. Јавдоха порьадкује. Гальа куди-небудь у куток забјетьсьа; сидить мовчки; дивитьсьа, јак јіјі чоловік гульаје; слухаје, шчо верзуть јого товариші. А Мотрьа — аж на піч залізе, шчо б хоч не бачити того нічого…
Чіпка сидить з товариством за столом; чарка літаје за чаркоју — задурьује јім голови; крики, співи та реготи окривајуть усьу хату, виривајутьсьа крізь вікна на двір… Иноді зачне хто бальаси точити, про својі походеньки росказувати. Јавдоха слухаје, сміјетьсьа, радіје; Гальа — сумује; Мотрьа — спльовује не печі мовчки… „Хоч би смерть швидче пријшла, — думаје вона, — шчо б ні чути, ні бачити такого!…“
Најбільше Лушньа розказував. Јак музика, тільки поведе смичком по струнах, — і заговорьать вони то зично-радісно, то журливо-плакучо, — так він својім јазиком граје по льудських душах. Росказује одно, — всі за животи берутьсьа, та регочутьсьа; почне друге, — жаль серце, не мов каменем, давить, на очіх виступајуть сльози… Частіше всього він льубив згадувати про своје молоде житьтьа, про своју матір. Оце ј зачне було:
— Мене мати привчала красти шче змалечку. Бувало, посадить мене, малого, коло себе, положить перед очима шматок хліба, — та ј украдь у нејі так, шчо б не бачила! А побачила, — зараз бити… А дубець у руках червониј та гнучкиј, — аж свистить… Ја вже, бувало ј сим, і тим боком… угледить — так і стьобне дубцем по руці, аж синьа попруга, јак пјавка, кругом обівје руку… Ја закричу не својім голосом, та до нејі: і „мамочко!“, ј „го-
