викгаје иноді по двору від хати до воріт, від воріт до хати, хмуриј, насуплениј, јак з хреста зньатиј — за цілиј день від јого слова не почујеш… А пријде в вечері товариство, вродитьсьа боклаг… прошчај, розуме! Најідьатьсьа, напјутьсьа, погульајуть, — та ј з двору… ј Чіпка з ними! А перед світом — везуть повну повозку всьакојі всьачини…
— Шчо це ти, сину, робиш? — з плачем докорьаје Мотрьа, а серце в нејі јак не розірветьсьа від горьа. — Другі кревавим потом заробльать, а ти… Сину, сину! Бога побіјсьа, коли льудеј не страшно! Згадај: у јаких ми злидньах жили, в јакіј нужді гибли, — та ніхто про нас не скаже слова лихого… А тепер і достатки…
— Не ваше діло! шпарко перебје јіјі Чіпка: — лежіть там собі на печі, коли лежитьсьа!…
Застогне Мотрьа, обільльетьсьа гарьачими сльозами, та ј замовкне. Аж недужа від того стала, аж почорніла… Јіјі рідна дитина, јіјі једина надіја… „Крашче б ја тебе не родила, або малого задавила, ніж тепер отаке бачити!“ Та ј почне проклинати товариство, котре до такого підводить јіјі сина.
Јавдоха чула це ј бачила, та нарошне јшла проти Мотрі: підохочувала Чіпку, вітала јого братчиків. Живучи цілиј вік таким житьтьам, вона звикла до јого сама, раділа всьакіј удачі, допомогала в розбишацьких затіјах… Чіпка шчо-день, робивсьа все хижіше, та ј хижіше. Јак тој звірь, кидавсьа він на кожного заможного чоловіка… Перше „карав“ тільки пана та жида, а то вже став „одбирати своје“ ј у свого брата, — заможного козака: обдере, јак липку, — тільки живу душу на світ пустить…
Гальа, хоч від нејі крилисьа, ј ховалисьа з цим, усе те волеју-неволеју бачила, — та не мала сили шчо-небудь подіјати… Вона одмагалась сльозами. „Оце ј мені, так јак і матері, приходитьсьа привикати до цього, — думала вона серед ночі, самотоју, јак Чіпки не було. —
