столом вальавсьа порожніј боклаг, — аж воронка торохтіла. Ослони в хаті попереставльувані: один вздовш, другиј впоперек. Накурено так, шчо дихати важко було; страшенно смерділо горілкоју… Сказати: була то не світлицьа заможного хазьајіна, а корчма пјана!
Гальа не могла довго побути в ніј, так јіјі давив дим, змішаниј з горілкоју. Вона грьукнула дверима — ј увіјшла до себе в хатину, де стојала јіјі постіль, заслана добрим коцем. Гальа зньала коць, мала була льагати, — та сама несчуласьа, јак опустиласьа на стулець, обперласьа на стіл рукоју, на руку схилила голову — ј задумалась… Довго вона думала; потім покотилисьа з очеј сльози — ј, заливајучись ними, вона впала на постіль; довго-довго плакала, та не счуласьа, јак і заснула. На столі свічка догоріла — ј сама потухла…
Мотрьа, качајучись на печі, цілісеньку ніч не спала — те ж плакала. Так јіјі вразили лихі речі „прокльатих льудеј“. А скільки то думок переплило в материніј голові за ту ніч! Думала вже всьако. Думала піти сказати на сина, шчо він розбојем промишльаје, шчо б узьали јого разом з јого милоју ватагоју: тоді вона буде знати, шчо вже немаје в нејі дитини! То знов нова думка: а може, оханетьсьа? Та шкода ј сердешнојі Галі — вона так мучитьсьа, так побивајетьсьа за ним!… І знову візьме жаль материне серце: стане вона молитисьа богові, шчо б послав јіј смерти швидче, — та знову плакати… Так цілу ніч проплакала, та продумала.
Прокричали другі півні. Коли геть за північ почувсьа здалека топіт, гомін. Далі — ближче… ближче… коло самојі хати… „Ідуть!“ подумала Мотрьа. — „Хоч би ж хоч сьуди не заходили“, прошептала. — Коли чује, — повернули в світлицьу.
— Перегодьа трохи, рипнули двері — увіјшов хтось у хату.
— Хто там? питаје вона з печі.
— Це ја, — одказав Чіпка.
