— та ј пішов… Прихожу до дому. Шчо за знак?… з ума не сходить моја дівчина: так перед очима ј вертитьсьа… Шчо за нечиста мати? думају. От тобі ј напивсьа води!… Переходить день, — все одно, шчо вчора. Минаје другиј, — не забувајетьсьа… Піду на польуваньньа, — вона мені, наче мара, зза бурјанів привиджујетьсьа!! Раз на вовка хука дав; у друге схибив; за третім разом зарьад у пеньок всадив… Овва! зовсім здурів…“
— Так воно ж, бачу, тільки на Січи добре козакувати; а на зајманшчині — хліб робити! — Сказав сам собі, — та, діждавши неділі, ј пішов до Зајцьа на хутір. Росказују јому своју пригоду, та разом, ніби шуткујучи, ј дочку сватају. Гомонимо собі в двох… Кликнув Зајець Марину, — старојі не було, за рік перед тим умерла. Отак і так, — каже дочці: „сватаје тебе Мирін. Чи підеш?“ А вона — звісно, молода, соромјазна: — Не знају, — одказује… „А хто ж зна?“ питаје батько. — Мовчить вона. Так ми з Зајцем у двох випили доброго могоричу, — та ј справу зробили. Узьав він — поблагословив нас. А через тиждень, у недільу, пішли ми до попа на Побиванку, та ј повінчалисьа…
З того часу заржавіла січова рушницьа, злігсьа порох, розгубилосьа креміньньа. Став Мирін Гудзь поле орати, та хліб сіјати, а Марина — сина Јвана колихати…
Серед широких та розлогих степів, на вільнім просторі, вирошчував Івась своју молоду силу. Кров батьківська, січова, шче змалку обізваласьа в жилах малојі дитини. Најльубішчоју забавкоју було јому будувати та розорьати земльанки, вали, окопи, шаньці… Чујучи од батька страшні приповісти про віјни та походи на Туреччину, на Татарву, на панів Льахів, — Івась перекладав усе те в дитьачі играшки. Оце зробить окіп, та ј
