Сторінка:Хмара-вістун (Megha-dûta). Старо-індійська елегія Калідаси (1928).djvu/35

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Ця сторінка вичитана
— 28 —


47.

Коли перейдеш через річку, станеш прицілом приємним
Для поглядів жінок цікавих тих міських із Дашяпури.
Вони бровами грають, вії жваво бігають, мов сарни,
Так рій бджілок над квітами жасмину ген перелітає.

48.[1]

Країни Брахмаварти дійдеш, затіниш її собою,
Побачиш бойовище, де загинули всі Куруїди.
Як квіти лотосів дощем ти заливаєш, так стрілами
Славетний Арджуна всім кшатріям один залив обличчя.

49.[2]

Вклонися, друже, перед водами святими Сарасваті,
Що вшанував сам Плугоносець, відмовляючись від бою,
Для друзів залишивши і вино пахуще, і кохану.
Напившись, будеш чистий унутрі, а тільки зовні темний.

50.[3]

Святої річки, доньки Джахну, дійдеш біля Канакхали,
Що впавши з Гімалаїв ізнесла на небо Саґарідів.
Вона дратує гнів богині Ґаурі, шумом хвиль сміється,
Немов руками місяць на чолі у Шіви обіймає.

  1. Брахмаварта або Курукшетра, місцевість свята для брахманізму за релігійні та мітологічні традиції, на північ від Делі, між річок Ґанґи й Сарасваті; там же біля Тханесара: — місце легендарної лицарської битви між Куруїдів і Пандуїдів, що закінчилася перемогою цих останніх, за відображенням її в „Махабхараті“. Арджуна, третій з братів, синів Панду, друг Крішни, посідав чарівний лук Гандіву, що одержав його від бога Індри.
  2. Баларама або Баладева, старший брат Крішни (ватажок народу Ядава в „Махабхараті“) вживав замість зброї свій плуг „Ланґалі“ (звідки його призвіще „Плугоносець“) побажав залишитися невтральним у битві між Куру й Панду. Він був дуже охочий до випивки, але, відмовившися від участи в битві, залишив і вино, і дружину Реваті, і віддалився на берег святої річки Сарасваті, що очищав від усіх гріхів.
  3. Канакхала, тепер Канкхал, біля Хурдвара, відомого місця для прощі на південному збоччі Гімалаїв; див. опис його Gordon Cunning. In the Himalayas p. 519-546. (London. 1901). H. v. Glasenapp. Heilige Stätten Indiens s. 23-4. (München. 1928). Мит про Ґанґу (санскр. Ґанґа, ж. р.), як вона зійшла з неба, див. „Рамаяна“ (1, 38-44).
    Колись цар Саґара, з Соняшної династії, що царював в Айодхії і мав 60.000 синів, зібрався в сотий раз виконати великий обряд „офіру коня“ (acva - medha) Але ж цього сотого коня, призначеного на офіру, викраз бог Індра та приховав у підземному царстві. Цар Саґара звелів усім своїм синам розшукати коня; не найшовши його на землі, вони почали рити землю, але під землею на глибині зустріли святого аскета-мудреца Капілу, що стояв біля коня, занурившись у мистичний екстаз. Потурбований Капіла попалив усіх Саґарідів своїм гнівним поглядом. Багацько тисяч сторіч пізніш, один з нащадків Сагари, цар Бхаґіратха, своїми аскетичними подвигами досягнув того, що боги дозволили небесній річці Ґанґі знизитись на землю, покропить й освятить своєю водою попіл Саґарідів так, що вони змогли разом увійти на небо. Але через те, що Ґанґа не могла відразу доторкнутись землі, Шіва підставив їй свою голову, чим і викликав заздрість своєї дружини Гаурі. Протікаючи далі по землі, Ґанґа потурбувала аскета Джахну: розгнівавшися, він прокляв її та випив усю воду з неї, але потім пом'якшав та „народив її знову“, виливши її через своє вухо. Тому Ґанґу звуть ще „дочкою Джахну“.