Сторінка:Хмара-вістун (Megha-dûta). Старо-індійська елегія Калідаси (1928).djvu/46

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Ця сторінка вичитана
— 39 —


26.

Сама на ліжку, схудла, наче серп, вона собі приткнулась,
Як молодик вузенький, що підводиться на сході блідий.
Ті ночі, що минали вмить по втіхах мойого кохання,
Тепер лише на горе тягнуться велике, роблять жалю.

27.

Вона безсила спробує повіками, від сліз важкими,
Укрити очі, що були відкрилися побачить місяць
Своїм звичаєм до холодних промінів, що в вікна сяють.
Вони склепились вже... Спить чи не спить? як лотос в день похмурий.

28.

Нависли кучері над щоками, водицею ізмиті,
Зітхання сушить їй червоні губи і волосся рушить.
Вона благає сну, щоб ізійтись зі мною хоч у мріях.
Проте і мріям очі повні сліз шляхи перепиняють.

29.

Косу, що в мить розлуки заплела сама, гірлянди знявши,
Повинен розвязати я, коли мине прокльону термін.
Вона тонка, брудна і ріже щоки; корчучись рукою
З кривими пазурами, бідная її відкинуть хоче.

30.

Нещасная оздоби всі зняла, на ліжку безупинно
Вона лягає й рухає своїм крихким і хворим тілом.
Тебе, мабуть, гарячими слізми заплакати примусить:
Спочуйливий буває той, хто сам ті сльози проливає.

31.

Того я певний: серденько її мене кохає справді,
І ця розлука перша довела її до цього стану.
Себе щасливим можу не пишаючися я назвати:
Побачиш незабаром сам усе отак, як розповів я.