— Ти не вдова: друг чоловіків ось стоїть тут недалеко.
Я — хмара, в серці свойому тобі вість добру зберігаю.
Тихеньким громом подорожніх втомлених я приспішаю,
Що мріють, як би коси розвязать своїм жінкам далеким.
Вона, коли почує це, зирне зітхаючи на тебе,
Як Сіта, коли Вітрів син їй Рами посланцем з'явився,
І нетерпляче вислухає все про мене, бо для жінки
Почути через друга про коханця це не менш, як зустріч.
Тоді, шановний, щоб себе й мене задовольнити, скажеш:
— Коханий твій перебуває на горі, в пустелі Рами,
Живий він, про твоє здоров'я хоче вістоньку дістати. —-
Таке вітання всім, що підлягли недолі, є звичайне.
— Своє гарячеє і схудле тіло він з твоїм змарнілим,
З слізми гарячими, що їх ти ллєш — свої ще гарячіші,
З зітханнями свою міцнішу тугу і важкі зітхання,
Віддалений від тебе долею, бажає сполучити.
— При подругах бажаючи твого обличчя доторкнутись,
Він пошепки тобі казав таке, що міг казати вголос.
Тепер, коли його ні бачити не можеш, ні почути,
Слова кохання свойого сумного він мені сповірив.
- ↑ Син Вітру, с. т. Хануман (пор. 1,1), з’явився вістуном від Рами до Сіти, коли вона була в полоні у Равани.
