Примітка. Додаючи цей красний етюд славетного індійського поета — філософа, що я переклав його з бенґальского оригіналу (Збірник Prâcin Sâhitya, p. 9-13 Калькута 1914, що містить його начерки за пам'ятки старовинної індійсько, літератури, т. т. „Рамаяну“ Вальмікі, „Шякунталу,“, „Кумарасамбхаву“ Калідаси то-що) я хочу дати европейському читачеві зразок що-до засобів і методів індійської літературної критики, як вона аналізує поетичний твір, користуючися власними виразами й образами самої поези. Примітки цитують відповідні строфи „Хмари-вістуна“.
Над усею смугою довжезною найстаровиннішої країни Брахмаварти, від Рамаґірі аж по Гімалай, ритмовно-тихо рухаючися, немов потік живлючий і вістун, ген пролинула хмара. Скрізь, де доби дощів осінніх не буває, там ми нидієм, немов у засланні тривалім. А там, де по узліссях були живоплоти з квітчастих кетака[1], де пташечки, що годувалися біля осель поданнями з домів, але знялись за наступом дощів осінніх, почали собі звивати гнізда, потім полетіли геть, або ще дерева манґові, що край селищ по гайочках розквітли і пожовкли потім, наче хмара, або той нарід Дашярнів, де всі вони тепер?
А ті старі діди в Аванті[2], що оповідали про Удаяну, Васавадатту, де вони? Й сама Уджаїні-столиця, що понад берегом потоку Шіпри[3], хоч як і великі влада і краса її, але навіть докладне відображення її вагою не спаде на нашу пам'ять: ми ніби дихаєм їх духом, ароматом кучерів пахущих городянок тих, що підіймаючися тане через вікна їх палаців. Або ми мріємо, неначе горлиці, що знемоглися сном у темряві нічній по дахах палацових[4], або немов самітний подорожній у великім місті, де людей ущерть, але їх сон глибокий охопив.
Або подібно ще на те, коли в столиці всі в палацах вже поснули, двері всі зачинені, але коханки поспішають[5] вулицями зовсім безлюдними, з тремтячим серцем та непевною ходою, а ми їх, наче
