Сторінка:Хмара-вістун (Megha-dûta). Старо-індійська елегія Калідаси (1928).djvu/53

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Цю сторінку схвалено
— 46 —

тіні, прозріваємо, і ми бажаєм, щоб вогонь з під ніг їх блиснув по камінню рискою злотистою.

Всі ці розкидані по старовинній Індії річки та гори, та міста, імення їх такі красиві: Уджаїні, Аванті і Відишя, Ветраваті і Рева, Шіпра! В іменнях цих усіх сама краса, принада, чарування! Адже й вони сами з старих новими стали, їх життя і побут вже змінились, занепали, потім те ж і їх імення. Здається, що вже знайдений той шлях, щоб увійти аж в серце цих усіх Аванті і Відиші, що вони лежать на берегах потоків Реви, Шіпри чи Нірвіндхьї. Отже можливо через ці чудесні звуки адже пристановище знайти в них скрізь собі!

Отож, понад якими там річками чи містами не летіла хмара вістуном від Якші, а зітхання подорожнього, що він пригнічений розлукою, її напевне супроводить. Бо це є Індія поета, наче на зразок того, коли селянки[1] ще не вміють супить брови над очима, вогкими з кохання, або коли тим городянкам[2] із очиць їх чорних з-під густих смужок ліян — їх брів, кокетно зігнутих, знімаються угору ключики бжілок — їх погляди жартливі, тоді ми почуваємо лише зворушення, але поет за вістуна ту хмару посилає: адже не кожен може вістуна послати.

Пригадую, давно читав я, що якийсь поет англійський[3], написав, немов би люди всі відділені один від одного, неначе ті отоки серед моря, ген безмежного, солоного від сліз. Коли ми почнемо здалека оглядатися навколо та розшукувати один одного, то нам здається, я гадаю, що ми всі колись були в великому тепер невідомому світі, та раптово через якийсь проклін, перетворилися у шум морський і наче бризки порснули, пригнічені розлукою. А що до нас, коли ми поглядом озирнемо оце сучасне невеличке та обмежене водою, що його поет відображає, коли почнемо дивитися на нього, розглядаючи лише частину кулі земної, то станемо немов квіткарки[4], коли ті збирають квіти на кущах жасмину, що ростуть на березі потоку Шіпри, або як діди, що по дворах в Аванті про Удаяну-царя розповідають.

  1. І, 16.
  2. І, 47.
  3. Shelley „The Time“.

    Unfathomable See! Whose waves are years,
    Ocean of Time, whose waters of deep woe
    Are brackish with the salt of human tears!

    Шеллі. „Час“

    Морська безодне! Хвилі — це роки,
    Час — океан води глибоких мук,
    Що він солоний сіллю людських сліз.

  4. І, 26.