зирну́в и засміявся: „Хорошъ, братецъ, землякъ-то твой! вели-ка его арестовать по высочайшему повелѣнію“.
Так скінчи́лись на́ші варша́вські сту́диі
У Тре́йтёму Одділе́нні Со́бственноі Его́ Импера́торського Вели́чества Канцеля́риі, аж нога́ми з доса́ди затупоті́ли, як я сказа́в, що з ро́ду впе́рше ба́чу знамени́тий стату́т, а чув про нёго отта́к и так. „Что, вы насъ за мальчишекъ считаете“? гукну́ли на ме́не Ду́бельт и Орлов. А вони́ обо́е спра́вді були́ мальчи́шки, по на́шому хлопя́та, під си́вим у́сом, ті́лько що лиха́ моско́вська до́ля звелі́ла ім пра́вити доро́слими, та ще як! без уся́кого зако́ну. „Пра́ведникамъ бо зако́нъ не лежи́тъ“, або́ „ду́рням зако́н не пи́сан“. Хто л вони́ були́, чи пра́ведники, чи ду́рні, неха́й ска́же исто́рия.
Варша́вський бра́ччик мій, котро́го вхо́плено и приве́зено слідо́м за мно́ю, вислебі́зував ім усе́, як од ме́не таі́лись и про що́ таі́лись на́віть ис само́ю на́звою о́бщества. Шкода́! Де́сять раз приво́дили нас під салда́цькими штика́ми, перед Пила́товський трибу́нал; де́сять раз перепи́тували, гада́ли, міркува́ли. Бі́дний хло́пець, ба́чивши, що заподі́яв міні́ й Шевче́нкові таке́ ли́хо, котро́го не бажа́в би й во́рогові, упа́в навко́лішки перед си́ми пра́ведними чи прему́дрими прави́телями Импе́риі и плачучи́ блага́в, щоб не кара́ли нас за чу́жу про́вину. „Каковъ хитрецъ-то“! говори́ла, спогляну́вши на ме́не, сивоу́са дітво́ра: „чужими руками жаръ загребаетъ“!
