Цю сторінку схвалено
|
Прийшла́ черга́ и нам про да́вні да́вна Поткну́лись ми с твоі́ми репяха́ми, Та в них оди́н хиба́ верблю́д смаку́е. Шкода́ мали́х магна́тами ляка́ти, Що кров людську́, мов упиря́ки, сса́ли. Рего́чецця дітво́ра и з ранда́рства, Що козакі́в держа́ло під пати́нком, А по церква́х „на сла́вній Украі́ні“, Мов по шинка́х, бряжча́ло таляра́ми. Не йме вже ві́ри и кобза́рським спі́вам, Що в них себе́ пъяни́ці прославля́ли, Порі́завши люде́й трудя́щих, че́сних, Або́ в яси́р попро́давши Тата́рам. *** Нам со́ром, а тобі́, стара́, байду́же:Ти все свое́ дрібні́й темно́ті пле́щеш. Плещи́, бо світ не перебу́де ду́рнів, Котрі́ таки́х казо́к охо́чі слу́хать. Тума́нити люде́й ти й не хоті́ла б, Та се така́ твоя́ брехли́ва пра́вда. |
