Вартовий, загорнувшись кожухом, похожав з рушницею біля воріт, муркотячи якусь пісню під носом.
— Співаєш, Филимоне? — заговорив дід здалека. Він знав, що так то не конче безпечно зближатися до вартового.
— Не співаю, а підспівую, бо дуже мене сон бере, аби часом не заснути…
— А не чути нічого?
— А хіба що? Тихо, як в усі… Що воно таке малоб бути чутно?
— Мені чогось лячно, наче б денебудь недалечко вовкулака блукав.
— Ет! Який там вовкулака! Вам би, діду, спати пора…
— Здоров будь, Филимоне!
— Здоров, діду!
Дід Андрій завернув у село, розпочинаючи акафиста далі від того кондака, на якім зупинився, розмовляючи з козаком.
Йому було соромно, що без причини тривожиться. Вже не йшов на другі ворота, а простував до хати.
В цій хвилині пролетів над сивою головою лилик і легонько зачепив його по голові крилом. А може лиш вітрець від крила повіяв. Та від цього дід аж на бік відскочив.
„Господи, що мені сталося?“ заговорив сам до себе… „Хіба ж мені вже смерть у вічі
