сідлі привязане, — казала дівчина вже крізь сон.
Заруба прикинув палива до ватри, пішов до коней, розсідлав коня дівчини й пустив його на пашу, а сам забрав сідло й поніс до вогню. Сідло було доволі важке. До сідла був приторочений мішок із харчами. Присів при ватрі й закурив люльку.
„Що мені з бідною дівчиною робити? Не покинути ж її самої у степу. За нею десь батько побивається, у Крим гроші на викуп шле. Я її ще не розпитався, хто вона та звідкіля. Шляхтянка, то — шляхтянка. Найкраще подорозі заверну на Київ і там її в якоїсь родини приміщу. А вони вже подбають, щоб її до батька відіслати”.
Він устав і поправив ватру. Треба було вибиратися в дальшу дорогу. Пішов до коней і повитирав їх сухою травою.
Від його рухів дівчина прокинулася. Всміхнулася до Заруби:
— Добрийдень, батеньку!
— Добрийдень, доню. Поїла б щонебудь. Там іще дещо залишилося.
— Не турбуйтеся. Я набрала всього стільки, що до самого Петербургу стане…
— Знаєш, дитино… мені годі буде брати тебе до Петербургу. Збочимо з дороги, я тебе підвезу до Києва й там передам тебе якійсь сімї, щоб тобою попіклувалася.
