Дівчина затурбувалася.
— Як же вам із моєї причини тільки дороги накладати і втрачати дорогий час?
— А що ж мені робити? — сказав Заруба, розкладаючи безрадно руки. — Не лишу ж я тебе в степу на поталу бузувірам. Ще тебе захоплять та продадуть…
— Спасибі вам, батьку, за ваше добре серце. Та я заздалегідь обміркувала собі, як воно буде. Добре, що ви мене з балки не забирали відразу, бо ж тоді треба було б забрати всіх. А як вам із тільки дівчатами воловодитись. Люди б із вас сміялися. Я вже тоді поклала собі, що вас здогоню. Тимто й дала вам слабшого коня, а для себе залишила бистрішого, щоб не довго було за вами гнатися. Вже тоді я погадала собі, що поїду з вами до Петербургу, може вам у пригоді стану. А щоб мене ніхто не пізнав, я обтяла собі косу й переодяглася за козака. Чому ж би я не могла їхати з вами, як ваш чура, або син? Як собі гадаєте, але певно не пожалуєте того. Мені страх шкода вашого Остапа… Я була б дуже щаслива, якби могла де в чому допомогти вам, щоб його визволити. Я панська дитина, шляхтянка, тимто й незгірше за козака держуся на коні і стріляю з рушниці неабияк.
Заруба здивовано дивився на дівчину.
— Бачу, що ти козир-дівчина, хоч і не знаю, хто ти, хто батьки твої…
