— Я називаюся Марія Сваричевська. Я дочка Миколи Сваричевського, багатого шляхтича, виросла на Поділлі над берегом річки Хмільника. Мене вже дома жартівливо козаком прозвали. Я любила волю, герці на коні по широких подільських полях, з рушницею на плечах. І це мене згубило. Одного разу я задалеко загналася й наскочила на невеличкий татарський загонець. Мене піймали на аркан і тій клятій відьмі в балці продали. Там я терпіла страшні муки. Побачила я, що, впираючись, нічого не вдію, то й пустилася на хитрощі. Почала відьму вмовляти, що мій батько викупить мене хочби й за які великі гроші. Я написала до батька листа, і шинкарка вислала його окремим післанцем. Післанець іще досі не вернувся. Може його де по дорозі і вбили. Шинкарка не неволила мене, як інших дівчат, не замикала мене в льоху. Я могла ходити та їй прислугувати. А що була метка, то вона скоро до мене звикла. Але вона своїми відьомськими очима лякала мене, морозила, я не мала сили її наказам опертися. Так було аж до вашого приїзду. Хотіла я вас, батьку остерегти, щоб того клятого меду не пили. Та шинкарка вгадала мої думки, прикувала мене своїми очима до місця, мені язик задубів. Таксамо хотіла я й Остапа остерегти, щоб пильнувався. І тут мені відьма не дозволила. Вона була з москалями у змові. Це мені важить на моїм сумлінні, і я вирішила
