дала йому очима знати, що має йому щось сказати, і він пішов за нею на кінець сіней, де нікого не було.
— Остапе, батько тебе здоровить. Будь готовий…
Остап задеревів, що слова не міг був промовити. Коли отямився й оглянувся за Марією, її вже тут не було. Зате побачив її за обідом. Хористи вказували на неї, на новика з Хахландії[1] і підсміхалися.
А по обіді пішла зараз до директора і пригадалася, що їй би піти до заїзду та поприносити свою мізерію[2] та й принести… решту грошей, що батько мав передати. Директор саме збирався покластися по обіді спати, та натяк на гроші його витверезив.
— Добре, Максиме, я дам тобі зараз дозвіл.
— Та ще, ваше високородіє, будьте ласкаві виправити зі мною ще когось, щоб мені поміг усе забрати. Та ще, ваше високородіє, я буду вертатися з грішми, не доведи Господи якої напасти, а ще я й дороги добре не знаю, то було б дуже погано, і батько б мені цього не вибачив…
Директор подумав і згодився післати з Максимом слугу.
— Слугу? — сказала Марія ображено; — я, міщанський син, і мав би йти із слугою? Ніколи. Краще я не піду…
