Директорові стало шкода обіцяних грошей.
— А кого ж тобі дам?
— Хай би котрийсь із хористів пішов…
Директор ізнову задумався.
— Добре, напишу пропуск для тебе, та ще для одного, лише не забаріться.
Написав на шматку сірого паперу пропуск для двох хористів, не назвавши їх по імені.
Марія вхопила цидулку, поцілувала директора в руку й вибігла до сіней шукати за Остапом. Проходячи біля нього, сказала наказово:
— Візьми свою керею[1] і йди зараз за мною.
Остап послухав і за малу хвилину вже стояв біля Марії, готовий у дорогу.
— Ходім!
Двері відчинилися, воротар сховав собі цидулку, а вони вискочили на вулицю. Вела Марія.
Заруба ждав Марії дуже нетерпляче: ану ж дівчину пізнали та ще до вязниці запроторили. Але три коні таки держав на поготові, купив припасів на дорогу й навючив усе на коні.
Почало темніти, як Марія вбігла в хату з Остапом. Заруба дуже зрадів і взяв сина в обійми.
— Дитино моя, не сподівався я тебе так швидко побачити…
Якийсь час стояли обидва, обнявшись.
— Не час тепер на обійми, — сказала Марія, — переодягнись, Остапе, в міщанське, зараз їдемо.
- ↑ керея — довгий суконний зверхній одяг, а то й довга свита з каптуром на голову.
