Над вечір другого дня надибали в полі велику шопу, загороджену плотом із трьох боків. Тут, мабуть, складали сіно, трохи його ще залишилося.
— Місце для нас наче вибране, — сказав Остап, — є де захиститися, є чим запалити та погодувати коні.
Завели коні в шопу, розсідлали, поставили при сіні.
— Тепер ви обидва лягайте спати, а я пильнуватиму, — сказала Марія, — якось від мене сон відійшов зовсім.
Син і батько полягали й зараз поснули. Марія розвела невеликий вогонь так, щоб лише можна було погріти руки та побачити, якби яка небезпека зближалася. Коли трохи проспалися, присилували Марію лягти, щоб хоч трохи відпочила.
— Золото дівчина, — шептав старий Заруба до сина, — дай тобі, Боже, таку дружину собі знайти…
— Нащо мені знаходити, — відповів весело Остап, — коли я вже її найшов! Аби лише добитися до якого українського села, зараз підемо до церкви та повінчаємось.
— А як вона не схоче?
На те з-під кожуха відізвалася Марія:
— Схоче. Пощо ж би їй було світами ганятися, коли б вона була Остапа не полюбила від першого погляду, там у балці…
