— Ну, вір же тут жінці, — сказав весело старий, — вдає, що буцім спить, а вона підслухує, що про неї говорять.
— Розумна людина ніколи не затикає вух, коли про неї люди говорять, зле, чи добре.
Вона вискочила з-під кожуха, обняла Остапа за шию та сильно поцілувала.
— От, дивіться, добрі люди, під моїм сторожким оком уже змовилися, а я й не помітив…
На сході зарожевіло небо. Земля примерзла. Десь у якомусь селі співали півні. Виїхали із шопи й пігнали вперед. Так їхали з дня на день. Ночували найбільше в лісі, бо без вогню було тепер неможливо. Вся їх турбота була, щоб не попасти на яку московську військову частину.
Старого козака обсіли чорні гадки. Памятав слова Струка, що на січове товариство нема вже що покладатися. На цю думку бунтувалася його козацька душа. Не можна так опускати рук. Хай буде, що буде, а він, Заруба, так легенько не вкладе своєї голови під московське ярмо. Всю дорогу над цим думав, не говорячи про це ні з сином, ні з Марією. „Їм тепер рожевий світ перед очима, пощо їм найкращі хвилини молодого життя затроювати такими турботами. Прийде час, самі пізнають”.
