Усім уже хотілося добитися до України, між своїх людей, де не треба ховатися по нетрях, мов тим диким звірятам.
Хоч і її тепер присіла ненаситна Москва, що задурманила людям голову чадом православного одновірства, а все ж — свої люди.
Нарешті добралися до Гетьманщини. Вже була зима. Сніги вкрили землю білою плахтою. Потічки та річки позамерзали. Тепер уже годі було ночувати під голим небом. Заруба впрошувався на ніч до селянських хат. І тут сум обрав собі осідок. Цариця скрізь заводила кріпацтво. Московські пани над простим народом страшно знущалися. А козацтво москалі перемінювали в московське військо, перетворювали козаків у пікінерів, драґунів та чорт знає, як там вони називаються. Та ще коли б дозволили бодай у рідній землі служити, а то тисячами висилали в чужі краї воювати, забирати чужу землю для Москви.
З ким було заговорив Заруба, старався пригадати, чим ми були й чи заслужили собі бути тим, що́ з нас Москва поробила, старався прикликати на память славну бувальщину. Люди памятали старі часи, але ж усі були якісь залякані. Заки було хто скаже яке слово, то оглядається, чи його хто не підслухує. Замовкли козацькі думи та пісні. Москалі порозганяли кобзарів, щоб своїми думами не
