нагадували колишньої слави, щоб Україна заснула вічним сном аж до судного дня…
Різдво відсвяткували в якомусь закинутому селі й тут у невеличкій сільській церковці повінчалися Остап із Марією.
— А тепер, діти, коли ми заїдемо в Самарську паланку, я хочу поїхати в наше село, провідати старі кути, може доведеться мені віднайти могилу дружини та помолитися на ній за її замучену душу…
— Небезпечно, тату, вам туди пускатися. Там вас пізна́ють, піймають та москалям оддадуть, — відраджувала Марія.
— Як же ти гадаєш, доню, щоб я від цього відмовився? Я довше не видержу, не матиму спокою, поки її могили не відшукаю.
— Я не кажу, щоб не їхати, але не самому їхати, а добрати собі ватагу бравих козаків. А ми знайдемо в Україні багато таких, що їх Москва з теплого кубельця прогнала. Та передусім нам відпочити треба в якомусь безпечному місці, зібрати товариство, а тоді з Богом!
— Де ж є для нас таке безпечне місце, де б нам відпочити?…
— Ви, тату, забули про нашу балку. В її печері безпечно три сотні козаків поміститься, враз із кіньми та припасами. Ми там іще й гроші знай-
