із землі свої стебельця. З-поміж неї вихиляли свої жовті, білі та червоні голівки квіти, всміхалися до ясного сонця, раділи новим життям. З півдня налітали ластівки, бузьки, дикі гуси, журавлі, жайворонки.
Заруба скликав свою сотню.
— Хлопці, нам час спробувати щастя. За три дні рушаємо. Оглянь кожний свою зброю, впорядкуй коням копита. Наше гасло — кара москалям! Не забувайте, що й москалі й їх зайди з нашими дідами та бабусями, з нашими дітьми робили! Треба нам їх відстрашити, щоб до нас не лізли.
— Смерть нашим ворогам! — гукнули в один голос козаки.
Третього дня над вечір виїхала з балки сотня під проводом самого Заруби. Йшла просто на Нову Сербію[1]. Заруба хотів почати від того місця, де стояв його хутір.
Над ранком заїхали в густий ліс, що ріс недалеко його села, і тут перестояли цілий день, чекаючи ночі. Кожний козак приладив собі віхоть сухої трави до підпалу. Заруба розділив свою сотню на три частини. Пішли в село із трьох сторін відразу і в трьох сторонах запалили стріхи. Із хат виходили заспані серби. Настав крик та голосіння. Козаки крикнули умовлене гасло й погнали вихром селом, рубаючи шаблями, кого попало. До-
- ↑ Новою Сербією звали з кінцем 18-го ст. великі простори Херсонщини й Катеринославщини, цебто запорозькі землі, на яких московський уряд насадив виходців із Сербії; всі вони згодом по-українщилися.
