вкруги хат лежали трупи та ранені.
— Не пхайтеся в чуже, — кричали козаки, — то ніхто вас не буде чіпатися.
Зібралися на майдані, щоб коні та люди відпочили.
Хутори горіли.
На світі валка запала в ліс і попрямувала до своєї балки.
Наскоки на Нову Сербію повторялися до половини літа. По кожному такому наскоку щораз більше борців приходило, можна вже було нападати на три руки відразу. Між балканськими поселенцями настав великий переполох. Сподівалися тут кращого, ніж було в них під турком, а опинилися відразу бездомними серед чужих їм українських людей. Пішли скарги до губернії. Тут страшно лютували й посилали звіти до Петербургу.
А саме в тому часі була козацька депутація столичників. Вже близько рік виходжували ноги по різних московських достойниках, та не добули дозволу станути перед царицею. За великі гостинці їх годували обіцянками, а як гостинців не стало, то говорити не захотіли. І тоді са́ме надійшло зловісне письмо губернії про бунт, про нищення поселенців ватагою Ничипора Заруби, що несподівано
