— На об'яві не було дати? — зацікавився старшина присяжних.
— Дати не було, джентлмени, — одповів доктор Бацфас, — але мені відомо, що висіла вона на вікні три роки тому. Звертаю вашу увагу на першу половину цього документа. „Помешкання для самотнього джентлмена“. Ставлення місіс Бардл до противного полу ґрунтувалося на її спостереженнях неоцінитних чеснот покійного її чоловіка. „Містер Бардл, — казала до себе самої вдова, — був людина порядна, господар свого слова. Містер Бардл не був ошуканець. Містер Бардл теж був колись самотній. Самотній джентлмен захистить і підтримає мене. В самотньому джентлменові я завжди бачитиму щось од містера Бардля тих часів, коли він офірував мені свою юність та недосвідченість. Отже, самотньому джентлменові винайматиму я своє помешкання“. Спонукувана такими прекрасними міркуваннями (найкращими в недосконалій природі людській, джентлмени!) самотня й невтішна вдова обтерла сльози, умеблювала перший поверх кватири, притиснула до своїх грудей безневинного хлопчика і наліпила на вікно об'яву. Чи довго ж висіла вона там? Ні. Гадюка стежила за нею, гадюка не спускала її з ока. Міну готувалося. Сапер і підривник робили, не покладаючи рук. Не провисіла об'ява й трьох днів — і трьох днів, джентлмени! — як у двері кватири місіс Бардл постукалось двоноге створіння, що зовні мало всі ознаки людини і зовсім не скидалось на чудовисько. Його запрошено ввійти. Він найняв помешкання і наступного ж дня переїхав. Ця людина був Піквік; Піквік — одповідач.
Доктор Бацфас, що аж почервонів з напруги, спинився, щоб звести дух. Раптова тиша розбудила суддю, і містер Старлей зараз же заходився записувати щось пером без атраменту.
Вигляд у нього був вельми поважний. Йому дуже хотілося показати присяжним, що він думає і з заплющеними очима.
— Про цього Піквіка я не буду багато розводитись, — казав далі доктор Бацфас. — Тема мало приваблива. Ні мене, ні вас, джентлмени, не може тішити споглядання обурливої безсердости та систематичної підлоти.
