сіли на коліна чоловікам, товариство сяк-так розташувалось у ланді, і містер Вордл почав передавати всім різні потрібні речі, беручи їх од Джо, який з цією метою сп'явся на задок екіпажа.
— Ножі й виделки, Джо! Тепер тарілки! Джо, давай дичину! Клятий хлопець, знову спить! — Діставши жартівливого стусана палкою по голові, хлопець не без труднощів прокинувся. — Тепер подавай їсти!
В останніх словах було щось, що підбадьорило ситого хлопця. Він раптом схопився, і його сонні очі, ледве помітні за опасистими щоками, кидали пожадливі погляди на їстивне, що його він почав обіруч витягати з коша.
— Ну, мерщій! — скорив містер Вордл, бо хлопець задивився на каплуна і, здавалось, не міг розлучитись із ним.
— Так! Тепер язик! Тепер пиріг з голубами! Обережно! Шинку й телятину! Не забудь омари! Вийми з серветки салату!
— Чудний хлопець! — зауважив містер Піквік. — Що, він завжди так швидко засинає?
— Засинає! — сказав старий джентлмен. — Завжди спить! Уві сні робить, а коли услуговує до столу, то ще й хропе.
— Надзвичайна натура! — здивувався містер Піквік.
— А звичайно, що чудний, — відповів містер Вордл. — Я пишаюся цим хлопцем і не хотів би утеряти його ні за що в світі. Він — справжнє природне диво. Ну, Джо, забирай тарілки та відкоркуй ще одну пляшку!
Гладкий хлопець устав, розплющив очі, проковтнув величезну скибку пирога, що її він почав жувати перед тим як заснув востаннє, спроквола виконав наказ свого пана і почав укладати назад посуд і залишки страв, жадібним поглядом проводжаючи кожен кусень. Потім кіш знову примоцювали до задка екіпажа; хлопець сів на передок, окуляри та прозорну трубу знову пущено в дію, і військові вправи відновилися. Знову ойкали та верещали жінки, гримали та торохкотіли гармати. Нарешті, на превелику втіху всіх, запалили міну, і салдати розійшлися по касарнях.
— Отже, — сказав старий джентлмен, стискуючи руку містерові Піквікові й підсумовуючи попередні розмови, — отже, завтра ви в нас будете.
