Ця сторінка вичитана
- Паміна /наче уві сні/. Де ти, моя рідна? Як! Невже іще живу я? Невже це б"ється серце моє? Ах ! Повертаються знов мої муки! 0, молю вас, боги, згляньтеся ви на мене! /Лишається без руху, ринувши в горе/.
- Папагено /входить/. Я, мабуть, дурноголовий, що так от злякався цієї пики! Та птахи теж бувають кошлаті, чого ж не бути і кошлатими людям?.. А!.. А!.. Вона ще тут, ота красуня! От якби була це сама доня владарки ночі*,, /підходить до Паміни/.
- Паміна. Як, владарки ночі!.. /До Папагено/. Скажи-но, хто ти?
- Папагено /з напускною поважністю/. Я посланий сюди від владарки ночі
- Паміна /радіючи/. 0 небо! Що чую? Від мами посланий сюди? А як твоє ім'я?
- Папагено. Папагено !
- Паміна. О, про тебе частенько я чула, хоч у вічі не знаю. Папагено. Я теж ще ніколи не бачив /фамільярно/ цього ясного личка.
- Паміна. То ти знаєш матінку, царицю ночі?
- Папагено. Знаю прекрасно, з дочкою ж незнайомий ще.
- Паміна. Я їй дочка.
- Папагено. А от ми це побачим... Почекай-но! /Виймає портрет Паміни: дивиться на нього./ Очі... так, чорні!., ротик - крихітний— прекрасно! губки свіжі... чудесно! ніс кирпатий... дуже добре! кучері темнокаштакові... краще не можна! Усе як на портрети, одна лиш є відміна: ноги і руки у тебе є, a отут їх немає...
- Паміна. Дай-но, я подивлюсь... Так, справді портрет мій! Де ти взяв його?