МИКОЛА ХВИЛЬОВИЙ
Виходили на іскрясте шосе, в перламутр гарячого полудня. Утомно дріжали наливні поля і перелітав димний леґіт. Небо блякло; нечутно й зів'яло скрадались полинялі соняшні дороги до незнайомих горизонтів, до туманово-бузкової маси.
На повороті почули останню міську пісню: трамвайна путь розлетілась в яри і раптом плавко спланувала півколом назад. На перепутті, під зеленою мжичкою дерев, дрімав парк: бюст Ласаля, стежки, алеї. Потім і він одійшов у бік. — Тоді знову іскрясте шосе і даль молодих лісів.
На двадцять кроків вперед йшли: мадмуазель Ар'йон опереточна співачка з „Не ридай“) і дві баришні з редвидату: Тоня (так говорив студент) і — може Дуня, може Катя, невідомо: з нею ніхто не говорив. З ними: якийсь тип і студент-організатор вечора. — Вечір (музикально-вокально-танцевальний каламбур) на вілі „Зелений гай“, сьогодня, „на користь“. Ще alma mater прохала Сайгора сказати вступне слово на тему: біжучий мент.
Ар'йон йшла під рожевою парасолькою, яку ніс тип. Тоню вів під руку студент.
Тераси іподрому й павутиння далекого радіо поволі й рішуче зливались з будівлями. І коли входили в сутінь придорожніх верб, повернулись і бачили один одномастний узаміт міста.
Сайгор взяв сигаретку і передав портсигара. Григорій переложив ремінь рушниці на праве плече і закурив. І говорив — потім — про Богомольські Болота, про крижнів, про вечірній перельот. Його руде обличчя наливалось кров'ю і творчо, по дитячому, світились зіниці. І знову згадував очерети. село, нирців, заячі стежки, полювання, ще полювання.
Сзйгор примружив сірий погляд і зняв кашкета.
— Добре!
І сказав прозу: одкомандирує в райком, а відтіля Григорій поїде далі, на сельроботу, на село. — Підхопив:
