зіграв на балалайці імітацію. Його ще раз освистали. Тип скочив на лаву і закричав:
— Нєвєжди!
Тоді його зняли зі сцени і виштовхали під оплески з театру. Мадмуазель Ар'йон казала:
— От. Вийшло по моєму. Хіба не скандал?
Спектакль скінчився все-таки нічого: мадмуазель Ар'йон проспівала „душещипательний“ романс, який подобався авдиторії. Навіть більше: Букетов-Розін зійшов на кін і попросив у присутніх пробачення за свою нервовість. Його „пробачили“ і він зіграв свою імітацію.
Потім виходили з натовпу одиниці і, нарешті, цілі групи імпровізувати: деклямували, співали, а наприкінці хтось вдарив по клавишах розбитого рояля, і явились танцори. Іще хтось крикнув:
— Інтернаціонал!
Але голос його не найшов відгука й поринув в аматорськім шумі.
Росходились. І тоді повернувся Григорій з повною торбиною утят. Витягав важких крижнів і побідно держав їх над головою. Біля його вертівся і показував зуби Марчик.
Небо поринуло в зеленій перебіжці зорь. Зорі казково жевріли над вілами, над лісом: бавились, перелітали, сковзались над ставком.
Дерева таємно відступали в темряву і, як велитні невідомих країн, тяглися до синіх верховин, до синьої прекрасної безодні. З села, на вілу, залітали неясні згуки і танули на темних ріжах.
Глуха ніч. На вілі, на вілах, за вілами темно-зелена тиша. Причаїлась, слухає. Тільки де-не-де прошелестить торішнє листя, трісне гілка: то закохані юнаки й коханки пізнали в урочистій задумі дерев радість великого таїнства.
Після шумного вечора не спалось. Лежали на свіжім запашнім сіні біля театру й дивились в надмрійну безодню неба. Тип з мадмуазель Ар'йон — в кутку. Студент з Тонею за стіжком. Тільки Татьяна окремо: до Сайгора фатально тулився пес. Хотів його потихеньку відштовхнути, але пудель не рухався. Нарешті Сайгор не витерпів і спитав:
— У вас він завше такий нав'язчивий?
— Ви до мене?
— Так.
— Уявіть собі, сеньйоре: Дружок ніколи не забуває своїх друзів. Ви йому дали тільки три конфети, а він і досі охраняє вас… Поки не образите.
— Да, цікавий пес.
