Сторінка:Червоний шлях №5 (26) (1925).djvu/11

Матеріал з Вікіджерел
Ця сторінка вичитана

16

О. СЛІСАРЕНКО

 — Бравого ви собі ординарця вишукали! — саркастично промовив капітан і пішов геть.

На тому саме тижні Чайку «розжалували» в каноніри з призначенням на важку й брудну роботу, а Ліпочка несподівано заскучала за своїм генералом і поїхала до лагерів залізницею.

Про цю подію ніхто на батареї, крім Постоєва та Чайки не знав. Постоєв мовчав, бо боявся зашкодити собі «по службі», а Чайка під загрозою Постоєва.

«У гроб загнати хоче», думав Чайка, коли зумер польового телефону настирливо задзирчав. Він схопив трубку:

 — Слухаю, ваше високоблагородь! В цю хвилю, ваш-високоблагродь! І висунувшись на зовні з отвору землянки, Чайка гукнув:

 — Се-ме-не! Попрохай поручника Іванова! Капітан зі штабу дзвонить!

Поручник Іванов присів на сходах у землянку і взяв трубку телефону:

 — Слухаю... Прорив на Сувалки? Неймовірно Контр-атаками... Святе діло! Чудово... Звичайно редут № 16 треба ув'язати... Так, так... Зараз дам розпорядження. Слухаю...

Поручник передав трубку Чайці:

 — Ти, Чайко збирайся до редуту № 16. З тобою піде Лубенський спостерегачем, а Голубенко другим телефоністом. Візьми запасні мотки дроту, щоб з вечора звязок вже був. Розумієш?...

 — Так точно, ваш-бродь!..

 — Лубенський хай візьме стару цейсівську трубу... як розіб'ють, не жаль буде...

 — Слухаю...

Як пішов поручник, до землянки заліз Голубенко, що чув усю розмову. Він мовчки сів проти Чайки і колупав пальцями диряву халяву.

Редут № 16 був місце, до якого люди йшли переконані, що назад їм не вертатися. Впродовж двох місяців невпинних боїв шіснацятий редут проглинув не одну тисячу людей в сірих шинелях. Тяжкі рани, що давали змогу попасти в шпиталь, вважалися за щасливий вихід з редуту.

 — Ну, Сеня, пиши батькам листи, а мені, матері його чорт, і писати нікому! Махнув рукою Чайка і замовк. У напівтьмі землянки Семенові здалося, що в голосі товариша бриніли сльози, але то, певно, тільки здалося — не міг Чайка Іван плакати...

З сімнацяти років він блукає по світу «без роду й племени» бо батько його — сільський дяк, вигнав Баню з дому з чималою порцією батьківських прокльонів, як приїхав той виключений «з вовчим білетом» із бурси. П'ять років самостійного життя загартували Чайку, а важкі чували одеського порту стерли сліди його походження та бурсацької науки.

 — Що я тобі скажу, Баня, — підсунувся Голубенко ближче й заговорив пошепки, — тікаймо до німців... у полон... бо в редуті все одно вб'ють...

 — Тікай, коли хочеш, а я лишусь...

Голубенкові увірвався голос:

 — Коли ти ні, — то й я ні...

 — Чого ні? Дурний, тікай... У тебе-ж жінка, діти... Мене уб'ють — ніхто не пожалкує, а не уб'ють — капітанські діти сиротами будуть...

 — Чого капітанські? Не зрозумів Семен.

 — Пристрелю його, курву. І зуби Чайці заскрипіли.