16
О. СЛІСАРЕНКО
— Бравого ви собі ординарця вишукали! — саркастично промовив капітан і пішов геть.
На тому саме тижні Чайку «розжалували» в каноніри з призначенням на важку й брудну роботу, а Ліпочка несподівано заскучала за своїм генералом і поїхала до лагерів залізницею.
Про цю подію ніхто на батареї, крім Постоєва та Чайки не знав. Постоєв мовчав, бо боявся зашкодити собі «по службі», а Чайка під загрозою Постоєва.
«У гроб загнати хоче», думав Чайка, коли зумер польового телефону настирливо задзирчав. Він схопив трубку:
— Слухаю, ваше високоблагородь! В цю хвилю, ваш-високоблагродь! І висунувшись на зовні з отвору землянки, Чайка гукнув:
— Се-ме-не! Попрохай поручника Іванова! Капітан зі штабу дзвонить!
Поручник Іванов присів на сходах у землянку і взяв трубку телефону:
— Слухаю... Прорив на Сувалки? Неймовірно Контр-атаками... Святе діло! Чудово... Звичайно редут № 16 треба ув'язати... Так, так... Зараз дам розпорядження. Слухаю...
Поручник передав трубку Чайці:
— Ти, Чайко збирайся до редуту № 16. З тобою піде Лубенський спостерегачем, а Голубенко другим телефоністом. Візьми запасні мотки дроту, щоб з вечора звязок вже був. Розумієш?...
— Так точно, ваш-бродь!..
— Лубенський хай візьме стару цейсівську трубу... як розіб'ють, не жаль буде...
— Слухаю...
Як пішов поручник, до землянки заліз Голубенко, що чув усю розмову. Він мовчки сів проти Чайки і колупав пальцями диряву халяву.
Редут № 16 був місце, до якого люди йшли переконані, що назад їм не вертатися. Впродовж двох місяців невпинних боїв шіснацятий редут проглинув не одну тисячу людей в сірих шинелях. Тяжкі рани, що давали змогу попасти в шпиталь, вважалися за щасливий вихід з редуту.
— Ну, Сеня, пиши батькам листи, а мені, матері його чорт, і писати нікому! Махнув рукою Чайка і замовк. У напівтьмі землянки Семенові здалося, що в голосі товариша бриніли сльози, але то, певно, тільки здалося — не міг Чайка Іван плакати...
З сімнацяти років він блукає по світу «без роду й племени» бо батько його — сільський дяк, вигнав Баню з дому з чималою порцією батьківських прокльонів, як приїхав той виключений «з вовчим білетом» із бурси. П'ять років самостійного життя загартували Чайку, а важкі чували одеського порту стерли сліди його походження та бурсацької науки.
— Що я тобі скажу, Баня, — підсунувся Голубенко ближче й заговорив пошепки, — тікаймо до німців... у полон... бо в редуті все одно вб'ють...
— Тікай, коли хочеш, а я лишусь...
Голубенкові увірвався голос:
— Коли ти ні, — то й я ні...
— Чого ні? Дурний, тікай... У тебе-ж жінка, діти... Мене уб'ють — ніхто не пожалкує, а не уб'ють — капітанські діти сиротами будуть...
— Чого капітанські? Не зрозумів Семен.
— Пристрелю його, курву. І зуби Чайці заскрипіли.
