те, з чим він боровся, що вивертало його душу. Це справді траґізм. Нарешті він згодився передати редакторство, а видавцем зостатися надалі.
Коли, повернувшись з закордону, я в перший раз прийшов до редакції і побачив Матушевського, то аж ахнув: він страшенно зблід, пожовк, виглядав зовсім хворою людиною. Та й не диво, бо окрім каторжної праці, окрім убийчої атмосфери в редакційним комітеті, він ще не доїдав і не досипляв увесь час. Жив він у Боярці, де дружина його служила земським лікарем; що дня і в дощ і в заверюху, треба було бігти на двірець, їхати до Київа, сидіти по кілька годин у редакції не ївши, потім знов їхати в Боярку. Часто-густо треба було ще зоставатися і на вечір, бо він разом з тим був і членом ради „Демократично-Радикальної Партії“, значить доводилося харчуватися бог-зна як. Це з його боку була така саможертва, таке геройство духа, що коли наша преса матиме будуччину, коли вона розівється так, як у людей, то імя Ф. П. Матушевського повинно нею возвеличитися на вічні времена, яко нашого першого мученика преси, який не шкодував свого здоровля, можна сказати свого життя, для її істнування. (Ф. П. Матушевський помер 1919 року в Греції, бувши там послом У. Н. Р.) До початку нашої ґазети я любив Ф. П. Матушевського за його надзвичайно симпатичну вдачу, а з цього часу почав його глибоко поважати і дивуватися його нелюдському терпінню, енерґії, його вірі в нашу справу. Одним словом, у мене нема такого хисту, щоб змалювати заслуги цього чоловіка перед нашою ґазетою. Я-б на його місці плюнув на все і без вісти забіг би. На мені сто разів меньче лежало праці, але я не видержав, звалився і забіг аж у Женевську санаторію.
Инча редакційна братія жила собі як поденщики, аби день до вечора, аби побільше дістати гонорару. Коли я не видержав якось і сказав:
— Люде добрі, як же можна домагатися побільшення гонорару, коли ґазета дає страшні втрати, треба-ж мати совість.
